Чи можна «виростити» гарного мера

Чи можна «виростити» гарного мера

Якщо в ХХ столітті конкуренція пролягала між країнами, то в ХХІ – між містами. Тому питання, чи можна «виростити» гарного мера – актуальне.  

Найбільш фінансово потужні та комфортні міста виграють в боротьбі за «людський капітал» – мобільних професіоналів, які здатні працювати в умовах глобальної креативної економіки.

Чи є в Україні хоча б одне місто, яке здатне конкурувати глобально за «найпродуктивніших» людей?

Побудовані в радянські часи з певною індустріальною логікою існування, українські міста найчастіше не мають достатньо компетентних людей зі стратегічним баченням, які б могли створити новий економічний ландшафт міста. В Україні чимало міст, які «морально застарілі».

Прогноз на майбутнє невтішний: великі українські міста все більше перетягуватимуть активне населення, а маленькі міста, неспроможні знайти своє місце в новій реальності, будуть вимирати.

Що потрібно, щоб «перезавантажити» місто?

«Необхідна стратегія розвитку, яку поділяють влада, громада та місцевий бізнес.

Це звучить дуже просто. Але виклик в тому, щоб створити такий дієвий «трикутник», в якому всі сторони розділятимуть спільне бачення майбутнього і готові докладати зусиль до його реалізації, цьому потрібно навчитися», – вважає керівник «Школи мерів» Руслан Рохов.

Громадський діяч, керівник ГО “Агенція “Спільні Зусилля”, вже два роки як запустив школу для дійсних мерів і тих, хто ними прагне стати.

– Чому вважаєш, що зараз більш перспективно для тебе вкладати зусилля, наприклад, не в розбудову політичної партії або боротьбу з корупцією, а саме в створення освітнього проекту?

– Політики – це, по суті, архітектори майбутнього, тому що вони приймають рішення, які конструюють та змінюють нашу реальність. Це саме їх політична воля змінює реальність на ту, яка є правильною, на їх думку.

Але такі люди повинні мати досвід впровадження змін. І цей досвід має народжуватися зараз в містах та в об’єднаних територіальних громадах.

Я вважаю, що саме там з’явиться нова українська політична еліта. Саме в своїх містах нові політики мають “прокачати” свої компетенції в створенні нових правил.

– Як, взагалі, ви створювали освітню програму “Школа мерів”?

– Коли 1 квітня 2014 року була прийнята концепція про реформу місцевого самоврядування, стало зрозуміло, що це саме те вікно можливостей, яке дасть достатній “важіль” щось міняти на місцях.

Бо велика політика дуже далеко від людей. Дуже важко пояснити, як мільйонні видатки на реформи в різних сферах реально змінюють якість життя.

Але якщо ми опустимося до людей на рівень міст, громад, і почнемо здійснювати реформи там, то можна буде побачити ефект від цих реформ, до них буквально можна доторкнутися.

Реформа місцевого самоврядування, на мою думку, була другим важливим фактором, який вивів Європу з середньовіччя.

Перша – Реформація – усвідомлення, що ми самі відповідальні за своє життя.

А друге – це підсилення спроможності органів місцевого самоврядування, передача реальних важелів та ресурсів прийняття рішення за використання цих ресурсів і формування місцевих політик в містах.

– Чи можна за декілька сесій навчити нової управлінської логіки? Якщо у людей немає досвіду взагалі управління великими колективами.

– У нас зараз немає часу на довге навчання. Нам, як суспільству, потрібно бігти вдвічі швидше просто, щоб не впасти.

А щоб розвиватися, потрібно забути про страх помилки. Тому що гірше вже немає куди: ми вже маємо війну, депопуляцію, неспроможність ключових інституцій відповідати вимогам часу.

Тому головне, що робить це навчання протягом 8 модулів, змушує думати і планувати життя міста на 15-20 років вперед, говорити з громадою про майбутнє, про людський капітал, про економіку регіонів.

“Школа мерів” (та інші подібні проекти) має бути прискорювачем, каталізатором. Той довгий шлях в кілька десятків років, який пройшла Польща чи Румунія, ми маємо пройти швидше.

– Але щоб виростити таких мерів, потрібно поламати корупційні схеми. Те ж саме управління інфраструктури дуже часто пов’язане з тим, що міський голова та його прибічники “доять” бюджет міста, дуже чітко розуміючи, що вони лишають місто майбутнього, не беручи відповідальність за стратегічні рішення.

– Якщо міський голова приходить за власний ресурс або ресурс “хороших” людей, тоді він відчуває зобов’язаність перед спонсором. І тоді мер стоїть на шпагаті обіцянок – спонсорам і виборцям.

А якби громада міста, маючи бачення того, що вони хочуть, умовно розглядала кандидатів як претендентів на роль СЕО міста, то отримувала б відповідну пропозицію.

Кандидати приходили б і казали: от моє резюме, от моя команда, от моє розуміння стратегії, я готовий реалізовувати це бачення.

Тоді люди, які поділяють те, що пропонує кандидат, долучаються до його підтримки: або фундують його виборчу кампанію, або стають волонтерами його виборчої кампанії.

Тоді такий кандидат не стоятиме на шпагаті. Такий кандидат працюватиме на цю громаду.

Сьогодні ситуація інша. У нас приходить дядя або зі своїм ресурсом, або за ним хтось стоїть і каже “я все зроблю, і все буде добре”. А люди перекладають свою відповідальність на нього.

Доки діє така система, говорити про подолання корупції неможливо. Можна створити багато запобіжників, боротися, але на кожну силу народжується протидія.

– Хто має йти в мери?

– На мою думку, в мери мають йти ті люди, які, алегорично висловлюючись, готові до того, щоб їх били по ногах. Якщо ти цього не любиш, тоді тобі немає чого робити у цій грі.

Роль міського голови – це найважливіша для позитивних змін в державі політична роль, можливо, на мою думку, після президента.

Тому що фактично вся повнота влади, відповідальності й лідерства збігаються в цих повноваженнях.

Він же не просто мер, це людина, на яку всі орієнтуються і яка задає ритм, темп, правила, культуру міста, і так далі.

Тому якщо людина має певне своє бачення і свою політику, яка особливо пов’язана зі змінами, очевидно, вона зачепить інтереси певних кіл, викличе їх протидію.

Звичайно, вони не будуть сидіти і просто казати, що їм погано. Вони будуть чинити спротив, створювати проблеми.

Як в Миколаєві, де скандали були спрямовані на те, щоб посіяти розчарування у виборцях, які голосували за Сєнкевича.

– Що саме важливе у вашій програмі навчання? Яка найважливіша компетенція, на яку ви робите ставку?

– Ми робимо ставку на те, щоб вкласти те що міський голова мусить бути лідером-візіонером, який розуміє перспективу міста, який усвідомлює стратегії досягнення цього бачення.

Не просто здогадується, як можна було б. А в нього є розуміння: я хочу, щоб місто було таким, я бачу, що це можливо, і в мене є алгоритм, покроковий, що я маю зробити, щоб місто стало таким.

Це – ключовий акцент.

Коли ми відбираємо в Школу Мерів, ми говоримо, що людина має право балотуватися на мера, якщо вона має три речі: бачення того, що вона зробить в результаті своєї каденції, яким стане місто; стратегія – як вона це зробить; команда – з ким вона це зробить.

Але вертаючись до культури, допоки виборець не буде цього вимагати, цього не буде.

Виборець почне це вимагати тоді, коли будуть кейси, позитивні приклади, які мають засвідчувати, що от бачите, людина так робить і є результат.

Якщо мер не має бачення того, що має бути, або стратегію йому розробили експерти, у нього не буде енергії бути драйвером змін, тому що він як архітектор майбутнього не горить цією картинкою майбутнього. Якщо він нею не горить, він її робити не буде!

Анастасія Рінгіс, спеціально для УП.Життя

Залиште відповідь

Ваша електронна адреса не буде опублікована